Публікації

Нові підходи до застосування законодавства під час вирішення договірних спорів: практика ВС

Безапеляційним є той факт, що завдяки судовій реформі посилився авторитет Верховного Суду в очах українців та бізнесу. Її прояв можна помітити як у залученості суддів під час публічних дискусій за участю громадянського суспільства, так і в простоті викладення судових рішень.

Незважаючи на те що значну частину суддівського корпусу новоутвореного Верховного Суду складають колишні судді різних судових інстанцій, слід визнати те, що Верховний Суд значно змінив підходи до вирішення певних категорій справ. Водночас не можна заперечувати того, що в деяких спорах Верховний Суд дотримується позицій свого попередника – Верховного Суду України, підтверджуючи легітимність його рішень.

Приховувати успіх роботи реформованого суду не потрібно, адже вперше в практиці Суду, наприклад, застосовуються Принципи європейського договірного права та Модельні правила європейського приватного права («принципи Ландо»), розроблені за участю Комісії з європейського договірного права під керівництвом Європейської комісії. Використання таких джерел підтверджує те, що українські судді урізноманітнюють практику використання “м’якого» права, та свідчить про тенденції використання інших напрацювань договірного права ЄС у майбутньому.

У цій статті автори зроблять узагальнений огляд деяких правових позицій Верховного Суду, зокрема його Великої Палати, що стосуються вирішення договірних спорів. у господарському та цивільному судочинстві.

Contra proferentem

Ця максима уособлює принцип тлумачення договорів, відповідно до якого особа, що внесла ту чи іншу умову до договору, повинна нести ризик, пов’язаний з незрозумілістю цієї умови.

Це правило підлягає застосуванню як до умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), так і до умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, але до договору їх було внесено «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the dominant influence of the party). Фундаментальним елементом застосування цього принципу є з’ясування авторства спірної договірної умови.

Верховний Суд уперше згадав даний принцип тлумачення договору у квітні 2018 р. в справі № 753/11000/14-ц у спорі між ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця» та фізичною особою про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу квартири. Суд зазначив, що скористався цим принципом тлумачення лише після неможливості з’ясувати зміст договору в порядку, визначеному ст. 213 Цивільного кодексу України.

У цій справі Суд намагався визначити справжній зміст умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку для купівлі квартири. Утім під час вирішення спору він лише обмежився посиланням на відповідні пункти договору, що чітко визначали порядок проведення розрахунку вартості квартири, не пояснивши, як саме було застосовано аналізований принцип.

Водночас в іншій справі щодо подібних обставин Верховний Суд виходив із презумпції того, що стороною, яка розробила та (або) запропонувала спірну умову в договорі, укладеному між особою, що провадить підприємницьку діяльність, і фізичною особою (зокрема, і споживачем), є сторона, що провадить підприємницьку діяльність. Суд зазначив, що «при неясності волі сторін суд має вибрати варіант, що відповідає інтересам покупця».

Схожого висновку дійшов Суд у справі № 242/4812/16-ц, вказавши, що в разі незрозумілості волі сторін суд має вибрати варіант, який відповідає інтересам споживача, і зауваживши, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити своє право бути проінформованим про умови кредитування за конкретним договором банківського рахунку.

Категорії справ, де Суд також використав цей принцип, включають кредитні правовідносини; відносини, що виникають у зв’язку з укладенням договору купівлі-продажу, які зазвичай пов’язані з процедурою проведення розрахунків між сторонами; договори оренди.

Водночас, на жаль, з мотивувальної частини певних рішень національних судів, включно з Верховним Судом, не завжди зрозуміло (наприклад, справи № 2-175/213/16-ц, № 753/11000/14-ц, № 463/3605/16-ц тощо), який вплив мало застосування відповідного принципу на вирішення спору.

Отже, бізнесу слід бути обачливим під час формулювання умов договору (щодо їх точності та зрозумілості), адже у відносинах із споживачами, покупцями тощо будь-яку незрозумілість, найімовірніше, буде витлумачено на користь останніх, зокрема й у разі, коли спірні умови було внесено до договору за ініціативою суб’єкта господарювання.

Естопель (venire contra factum proprium)

Наступним принципом договірного права, що знайшов своє застосування у практиці Верховного Суду є естопель (лат. venire contra factum proprium). Цю доктрину належить розглядати як таку, що забороняє особам діяти всупереч попередній поведінці, уособлюючи принцип добросовісності дій особи, закладений у ст. 3 Цивільного кодексу України.

Його правозастосування розпочалось з викладення суддями В.І. Журавель та В.І. Кратом окремої думки у справі № 596/2472/16-ц, за обставинами якої орендодавець намагався оспорити договір оренди земельної ділянки через те, що на ньому не було його підпису. Судді зазначили, що ця поведінка орендодавця є суперечливою та недобросовісною, оскільки він отримував орендну плату від орендаря (понад 4 роки), тим самим підтвердивши, що зобов’язання виконують обидві сторони.

Ця окрема думка стала підґрунтям для позиції Верховного Суду в інших справах, зокрема щодо оцінки процесуальних дій сторін. Так, у справі № 234/3341/15-ц позивач звернувся до суду з вимогою про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, а квартири - об’єктом права спільної сумісної власності та про поділ майна. Спочатку у посвідченій нотаріально заяві один із відповідачів указував про те, що спірна квартира є його особистою власністю, але згодом він позов визнав.

Суд зазначив, що підтримання відповідачем позову про визнання договору недійсним, суперечить його попередній поведінці та є недобросовісним і спрямованим на порушення прав третьої особи у спорі.

Сучасна практика свідчить про те, що Верховний Суд тепер детальніше перевіряє поведінку осіб під час виконання зобов’язань, не обмежуючись при цьому положеннями договору та законодавства України. Підхід Верховного Суду підтверджує те, що у бізнесу з’явились додаткові гарантії для захисту його прав та інтересів, які покращують передбачуваність і простоту ведення господарської діяльності.

(Не)дійсність арбітражного застереження

28 серпня 2018 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 906/493/16 відступила від правового висновку Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 р. у справі № 910/8318/16, уточнивши, що господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди.

Верховний Суд водночас зазначив, що суд може визнати угоду такою, яку неможливо виконати через істотну помилку сторін у назві арбітражу, до якого передають спір (відсилання до арбітражної установи, якої не існує), за умови, що в арбітражній угоді немає вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які давали б змогу встановити справжні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту.

Такий підхід Верховного Суду можна назвати революційним, адже донедавна в позиціях українських судів зазвичай панувала анти-арбітражна практика. Наведене вище рішення напевно пов’язане з наміром зменшити навантаження на державні суди та посилити авторитет арбітражу в Україні.

На цей час немає значної кількість судових рішень із застосуванням зазначеної вище правової позиції, проте в деяких ухвалах та рішеннях суди визнають дійсними арбітражні застереження, незважаючи на вказівку лише міста (наприклад, Відень), де арбітражна установа буде вирішувати суперечку між сторонами.

Водночас для підтвердження дійсності угоди про вибір арбітражу ми радимо сторонам використовувати арбітражне застереження, яке зазвичай міститься на інтернет-сторінці відповідного арбітражу. Використавши таке положення, сторони істотно зменшать ризики визнання відповідної угоди недійсною та спрямування спору на розгляд державним судом.

Відшкодування збитків унаслідок порушення контрагентом порядку реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування

Практично важливим для суб’єктів господарювання є питання можливості відшкодування збитків, яких зазнав покупець товарів/послуг унаслідок порушення контрагентом вимог податкового законодавства України щодо реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування (далі загалом – податкові накладні). Правову позицію щодо цього питання Верховний Суд виклав двічі: уперше - у постанові Касаційного господарського суду від 12.03.2018 р. у справі № 918/216/17, удруге – у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.08.2018 р. у справі № 917/877/17. При цьому у другому рішенні Верховний Суд, частково відступивши від висновків, викладених у першому рішенні, фактично забезпечив покупцям товарів/послуг можливість відшкодувати збитки в сумі ПДВ, яку покупець не вніс до податкового кредиту внаслідок винних дій продавця.

Так, Верховний Суд у рішенні від 03 серпня 2018 р. зазначив, що порушник не зареєстрував податкові накладні, унаслідок чого покупець був позбавлений права внести суми ПДВ до складу податкового кредиту та відповідно скористатися правом на зменшення податкового зобов'язання на відповідну суму ПДВ, яка і є збитками.

Відповідне рішення Верховного Суду з-поміж іншого було обґрунтовано особливостями процедури реєстрації податкових накладних, передбаченої чинним п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України. Згідно зі згаданою процедурою покупець товарів/послуг за загальним правилом не може самостійно внести суму ПДВ до податкового кредиту в разі невиконання продавцем обов'язку зі складення та реєстрації податкової накладної.

У цьому контексті варте на увагу також рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 2 травня 2018 р. у справі № 908/3565/16, у якому було розглянуто питання щодо стягнення штрафних санкцій, визначених договором, за порушення порядку реєстрації контрагентом податкових накладних. За обставинами відповідної справи договором між сторонами передбачено зобов’язання виконавця робіт сплатити замовнику штраф у розмірі подвійної суми ПДВ, указаної в незареєстрованій податковій накладній. У цій справі суд дійшов висновку, що невиконання або неналежне виконання цих умов договору (здійснення реєстрації податкової накладної тощо) не є правопорушенням у сфері господарювання, що унеможливлює притягнення учасника господарських правовідносин до відповідальності у вигляді сплати штрафних санкцій.

Що цікаво, у рішенні від 3 серпня 2018 р. Верховний Суд не коментував постановлене Верховним Судом рішення від 2 травня 2018 р., що свідчить про необхідність системно використовувати ці рішення у практичній діяльності. У результаті аналізу наведеної практики Верховного Суду автори дійшли таких висновків:

• 1. Покупець товарів/послуг може вимагати від контрагента відшкодувати збитки у розмірі 100 відсотків від суми податку на додану вартість, не внесеної таким покупцем до складу податкового кредиту з податку на додану вартість унаслідок порушення контрагентом порядку реєстрації податкових накладних (у тому числі порушення граничних строків реєстрації, помилки під час зазначення обов’язкових реквізитів).
• 2. Під час судового розгляду справи щодо відшкодування зазначених збитків покупець має довести наявність у діянні контрагента чотирьох елементів правопорушення: протиправної поведінки (порушення зобов'язання); збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини контрагента.
• 3. Під час підготовки договору покупцеві варто коректно формулювати положення щодо негативних наслідків порушення контрагентом зобов’язань із реєстрації податкових накладних, використовуючи конструкцію «збитки», а не «штрафні санкції». Проте, навіть якщо такого положення в договорі не буде передбачено, покупець товарів/послуг матиме можливість відшкодувати відповідні збитки в повному обсязі в судовому порядку на підставі загальних положень цивільного законодавства України.

Варто також зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 червня 2019 р. (справа № 908/1568/18) дійшла висновку, що позовна вимога покупця про зобов’язання контрагента здійснити реєстрацію податкових накладних не є способом захисту в господарських правовідносинах і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції.

Стягнення боргу у іноземній валюті

16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц Велика Палата Верховного Суду, відступивши від висновків Верховного Суду України в рішенні від 2 липня 2014 р. (справа № 6-79цс14) і Верховного Суду в постанові від 25 липня 2018 р. (справа № 308/3824/16-ц), нарешті внесла ясність щодо валюти, у якій має бути повернено позику, надану в іноземній валюті. Велика Палата чітко вказала, що борг за такою позикою потрібно стягнути саме в іноземній валюті. Ба більше, під час обрахунку 3 % річних за основу належить брати прострочену суму, визначену в договорі (розписці) чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

До того ж Велика Палата в цьому рішенні підтримала позицію Великої Палати, викладену в постанові від 4 липня 2018 р. (справа № 761/12665/14-ц), згідно з якою у разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми в гривні стягувачеві має бути перераховано вказану в резолютивній частині судового рішення суму в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Часто в подібних випадках, коли стягнення належить здійснити в іноземній валюті, виникають проблеми з виконанням судового рішення.

Так, з одного боку у ч. 3 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що в разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення в боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого переказу стягувачу.

Проте на практиці не всі державні виконавчі служби, зокрема й у межах Києва, мають валютні рахунки, що є неабиякою перешкодою для стягувача задля виконання рішення належним чином. Під час аналізу судової практики ми навіть натрапляли на випадки, коли державна виконавча служба відмовляла у відкритті провадження, проте суд ці дії визнав протиправними.

На нашу думку, для боржника є принаймні два реальні способи вирішення цієї проблеми: звернення до приватного виконавця або ініціювання передання виконавчого провадження державною виконавчою службою, у якої немає валютних рахунків, іншій виконавчій службі, яка має такі рахунки (суди зазначають, що відповідні дії не суперечать законодавству).

ВИСНОВОК:
Отже, попри відносно нетривалу діяльність Верховного Суду, останній виніс значну кількість рішень, зокрема й щодо договірних спорів. Зважаючи на те, що Верховний Суд досить часто відступає навіть від своєї позиції, викладеної в попередніх рішеннях, для повного розуміння ситуації у певній сфері варто аналізувати судову практику комплексно, перевіряючи найбільш «свіжі» рішення.

Вікторія Гетьман
Юрист ЮФ «Кушнір, Яким'як та Партнери»
Олег Дикий
Молодший юрист ЮФ «Кушнір, Яким'як та Партнери»
Журнал «Юрист&закон» №37 від 17.10.2019

Назад