Публікації

Проблеми доказування

Отримавши від клієнта свіженький акт про результати проведення документальної позапланової виїзної перевірки з питань дотримання податкового законодавства по фінансово-господарським взаємовідносинам з контрагентами останнього, одразу привернуло увагу посилання ревізорів в мотивувальній частині акта на листи ВАСУ, зокрема інформаційний лист від 02.06.2011р. №742/11/13-11 «Щодо однакового застосування адміністративними судами окремих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України» та лист від 20.07.2010р. №1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби». На перший погляд може здатись, які ж ще доводи можна привести платнику податків, адже податкова навіть на позицію ВАСУ у своєму акті посилається? Втім, це тільки на перший погляд. По суті ж висновки про неможливість проведення реальних господарських операцій між контрагентами обґрунтовані тим, що відносно контрагента складено акт неможливості проведення зустрічної звірки із посиланням на статті Цивільного, Господарського кодексів України (майже реферат студента юридичного вишу на тему про підприємницьку діяльність). І більше нічого. Розуміючи, що в податкової більше аргументів немає, можна було б і порадіти. Та, з огляду на вказані в акті перевірки інформаційні листи ВАСУ починаєш аналізувати судові перспективи.

Про вказані інформаційні листи ВАСУ та про їх фіскальне підґрунтя та направлення мова йшла від дня оприлюднення останніх. Преважна кількість негативних судових рішень для платників податків містить посилання на вказані листи.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах своєї компетенції та у спосіб, що прямо передбачені Конституцією та законами України. Компетенцією і, відповідно основним завданням органів доходів і зборів є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз’яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Але жодним законом не передбачено право цих органів самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини, чи дані вказані платником податків в податкових деклараціях. Це означає, що навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатись до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, які отримані за правочинами, здійсненими з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. Реальна практика, нажаль скотилась на юридичні манівці. Дана практика склалась за участі судів, освячена прокуратурою та натхненна органами доходів і зборів, і дуже далека від їх основних завдань. Відповідно суди почали ігнорувати положення статті 71 КАСУ, частина друга якої вказує: «2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.» Отже, при оскарженні податкового повідомлення - рішення, саме орган доходів і зборів законом прямо зобов’язаний доказувати правомірність свого рішення. На окрему дискусію заслуговує питання самого доказування і сприйняття судами доказів суб’єкта владних повноважень, практично, з вірою на слово. На практиці ж застосовується інший підхід, породжений викривленим розумінням судами позиції ВАСУ викладеної в листі N 742/11/13-11 від 02.06.2011 р., котра зводиться до наступного: «Судам належить звертати особливу увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку». Таким чином при перевірці реальності здійснення господарської операції суди пропонують доказувати правомірність та реальність таких господарських операцій саме платникам податків, при цьому ігноруючи презумпцію правомірності правочину встановлену ст..204 ЦК України.

Іноді доводи фахівців органів доходів і зборів з обґрунтування нереальності господарських операції, а саме відсутність будь-якої інформації про наявні складські приміщення, наявність автомобільного чи іншого транспорту, а також устаткування, необхідного для здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства, що наводяться в актах перевірок не відповідають логіці з огляду на види діяльності платника податку. Наприклад, такі мотиви були наведені в акті перевірки стосовно консалтингової компанії. Невже відсутність таких активів свідчить про неможливість надання консультаційних послуг?

Окремо слід відмітити, що в силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» окремий платник податків та його контрагенти є окремими суб’єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак за змістом норм Податкового кодексу України позивач та його контрагенти є окремими платниками податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника податку, яка (слід розуміти – відповідальність) відповідно до ст.61 Конституції України має індивідуальний характер, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб’єкта права до юридичної відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, згідно з законом є неможливим. Доктрина презумпції добросовісності платника податків, суть якої випливає із змісту судової практики Європейського Суду з прав людини, не рідко залишається поза увагою судів. Що ж стосується актів про неможливість проведення зустрічної звірки контрагента платника податків, то слід вказати, що такі акти не можуть бути підставою для висновку про порушення платником податків вимог Податкового кодексу України, адже такий акт за своєю сутністю не може встановлювати та підтверджувати порушення вимог податкового чи іншого законодавства, та не є підставою для обмеження платника податків, як покупця, у праві формувати податковий кредит з податку на додану вартість або валові витрати.

Відповідно до ст.60 КАСУ доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Позитивний висновок судово-економічної експертизи в судовому процесі може суттєво допомогти платнику податків у справі. І хоча за приписами ч.5 ст.82 КАСУ висновок експерта для суду не є обов'язковим, підлягає оцінці в сукупності й взаємозв'язку з іншими доказами у справі, матеріали судової практики свідчать про те, що у доказовій базі у справі експертному висновку судом надається пріоритетне значення. Незгода суду з експертним висновком повинна бути вмотивована в постанові або ухвалі. Відсутність мотивування такої незгоди може в подальшому стати підставою для скасування судового рішення.

На останок доцільно було б зауважити, що відповідно до положень статті 86 КАСУ суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Та не завжди вказані у ст.86 КАСУ принципи втілюються у життя.

Суспільство в якому ми живемо, намагається визначати зла людина чи добра, користуючись нормами закону. Таким чином, суспільна влада, встановлюючи такі норми та застерігаючи членів суспільства їх не порушувати, має чисте сумління. Так би мало бути, але так є, нажаль, не завжди. Навіть якщо, особи, дотримуючись законів, почуваються справедливими, позитивними, вони можуть виявитись злими, негативними з фальшивим сумлінням.

Чому так? За загальним правилом, встановлені законом правила, котрі забезпечують суспільний лад є добрими, однак вони ж можуть стати злими, коли почнуть діяти несправедливо, коли почнуть захищати права нечисленного прошарку суспільства на шкоду більшості, коли охоронятимуть можновладців і переслідуватимуть слабких. Як це повинна сприймати та реагувати особа яка усвідомлює себе як духовну істоту, а відтак є справедливою? Хіба когось здивує коли така справедлива особа не буде дотримуватись цих законів і виступатиме проти них? Справедлива особа – це не та яка керується виключно правовими нормами, а та, що керується своєю вільною волею усвідомлюючи себе духовною істотою.

Дві тисячі років тому засудили, винесли смертний вирок і стратили згідно із законом Ісуса Христа. Після цих подій, вже не факт, що непослух і бунт означають зраду, злість, зневіру, а навіть навпаки можуть означати відвагу і вірність новому й старому баченню духовності і свідомості.

Кожна людина, на відміну від тварин наділена вільною волею і здатна вибирати між добром та злом, правдою та брехнею і, більше того – мусить це робити повсякчасно.

Олександра Петровська-Іваніченко,
Старший юрист ЮФ «Кушнір, Яким’як та Партнери»
Олег Яким’як,
Керуючий Партнер, адвокат ЮФ «Кушнір, Яким'як та Партнери».
Юридична газета №1-2 21.01.2014